Blood, Sweat And Tears
20 грудня 1944) і басист Джим Філдер (р. 4 жовтня 1947). Доповнила оригінальний склад "Blood, Sweat & Tears" духова секція в особі талановитого саксофоніста та аранжувальника Фреда Ліпсіуса (р. 19 листопада 1944), сурмачів і флюгельгорністов Ренді Брекера (р. 27 листопада 1945) і Джеррі Вейсса (р. 1 травня 1946) , а також тромбоніста Діка Халліган (р. 29 серпня 1943). Перші концерти пройшли в "Cafe Au Go Go", де група зацікавила публіку своєю інноваційною сумішшю джазу, поп-року та психоделії.
До кінця 1967-го колектив вже обзавівся контрактом від "Columbia Records" і за два тижні записав дебютну платівку. Альбом "Child Is Father To The Man" хоч і не містив радіо-хітів, критиками був сприйнятий із захопленням і поставлений ними в один ряд з ділановскім "Highway 61 Revisited" і роллінговскім "Beggar s Banquet". Продажі диска перевалили за 100-тисячну відмітку, проте Катц і Коломбі залишилися незадоволені співом Купера і, порекомендувавши йому зосередитися на органі, зайнялися пошуками нового вокаліста.
Образившись Ел пішов робити сольну кар'єру, а слідом за ним відчалили Брекер і Вейсс. Взявши владу в свої руки, Бобі і Стів почали вирішувати кадрові питання, в результаті чого фронтменом "Blood, Sweat & Tears" став канадець Девід Клейтон-Томас (* 13 вересня 1941), Халліган перемістився за клавіші, а духова секція поповнилася тромбоністом Джеррі Хайменом (р. 19 травня 1947) і сурмачами Чаком Уінфілд (р. 5 лютого 1943) і Лью Солоффом (р. 20 лютого 1944). Випущений оновленим складом другий альбом мав більш попсовий саунд і завдяки хіт-синглам "You ve Made Me So Very Happy", "Spinning Wheel" і "And When I Die" отримав "Греммі" в номінації "Album of the Year". Наступний лонгплей продовжував лінію свого попередника і, хоча мав дещо менший успіх, але включав в себе такі хіти як кавер Керол Кінг "Hi-De-Ho" і клейтонівського "Lucretia MacEvil". Перед записом четвертого альбому Хаймена змінив Дейв Барджерон, а на сесії "4" в якості продюсера був запрошений відомий джазмен Дон Хекман.
На відміну від попередніх робіт музиканти зробили ставку не на кавери, а на власний матеріал, але затія не виправдала себе, і кар'єра ансамблю пішла на спад. Обстановка ускладнювалася розладнаність всередині колективу: духовики ворогували з фатальною ритм-секцією, а Клейтон-Томас - і з тими і з іншими. До кінцевому рахунку Девід вважав за краще почати сольну кар'єру, а, крім того, колектив покинули Ліпсіус і Халліган.
У 1972-му новими членами команди стали Джеррі Фішер (вокал), Лу Маріні (саксофон, флейта), Ларрі Вілліс (клавішні) і швед Георг Ваденіус (гітара). Оновлена конфігурація випустила джаз-орієнтований альбом "New Blood", ледве-ледве потрапив до Топ 40. Після виходу цієї платівки подали у відставку старички Катц і Філдер, що викликало чергову хвилю кадрових перестановок. Два наступні альбоми, "No Sweat" (72-е місце) і "Mirror Image" (149-е місце), продовжили чартової падіння групи, і врятувало ситуацію лише повернення Клейтона-Томаса. Випущений під його керівництвом диск "New City" з непоганим бітлівський кавером "Got To Get You Into My Life" виявився набагато ближче до заповітної сороковки. Втім, фортуна ненадовго посміхнулася "Blood, Sweat & Tears", і після виходу "More Than Ever" ансамбль втратив не тільки контракт з "Columbia" а й останнього оригінальному учасника, Боббі Коломбі.
Підписавшись до вмираючого лейблу "ABC Records", група випустила невдалий альбом "Brand New Day" і незабаром розпалася. Через два роки Клейтон-Томас зібрав власну версію "BST", зібрану в більшості своїй з канадських музикантів. Даний склад обмежився всього одним альбомом, після чого група знову була розпущена. У наступні роки Девід продовжував гастролювати, час від часу прикриваючись ім'ям "Blood, Sweat & Tears".