Bloodrock

На хвилі інтересу до важкої музики, породженим великої трійцею ("Purple", "Sabbath", "Zeppelin") з'явилося безліч колективів, які намагалися освоїти даний жанр. Такими стали американці "Grand funk railroad" і їхні одноплемінники "Bloodrock". Передісторія останньої команди почалася ще в ранніх 60-х коли четверо хлопців з техаського містечка Форт Ворт заснували банду під назвою "The naturals".

Зачинателями проекту були Джим Ратледж (р. 24 січня 1947, ударні, вокал) і Нік Тейлор (гітара, вокал), а компанію їм склали Ед Гранді (бас, вокал) і Дін Паркс (гітара).

Після випуску одного синглу колектив змінив вивіску на "Crowd +1". Під цією назвою гурт проіснував до 1969 року і випустила ще кілька синглів. До того часу Діна Паркса змінив Лі Пікінс, а в складі з'явився клавішник Стефен Хілл.

У 1969-му вивіску змінили на "Bloodrock", а керівництво колективом взяв на себе менеджер "Grand funk railroad" Террі Найт. Відповідно цей факт не міг не відбитися на творчості "Bloodrock", що взяли за основу манеру "грандфанковцев". Не відмовлялися музиканти і від блюзових а-ля "Led zeppelin". Контракт був підписаний з американським лейблом "Capitol", і в кінці 1969-го на цій фірмі вийшов однойменний дебютний альбом "Bloodrock". Платівка вийшла добротною хард-роковою роботою, відразу ж надала колективу культовий статус. Кращими треками на диску стали "Fantastic Piece of Architecture" з "похоронним" органом в дусі "Doors" і "Melvin Laid an Egg" з цікавими клавішними переходами між гітарними запив.

На час запису другого диска Ратледж повністю зосередився на мікрофонної стійці, надавши ударну установку в розпорядження Ріка Кобба. Найбільшим хітом з "Bloodrock 2" стала епічна восьмихвилинний композиція "DOA". Саме завдяки їй диск за підсумками продажів одержав "золотий" статус.

На наступній платівці почалися загравання з прогресивний, але "грандфанковскіе" інтонації так нікуди і не зникли. Тенденція до "прогресивності" продовжилася і на "Bloodrock USA", але жодної популярності групі це не додало. До речі, Пікінс до того часу кудись зник, а в команді з'явився Уоррен Хем. Він-то і замінив згодом втік фронтмена Ратледжа. З ним група випустила ще пару альбомів, "Passage" і "Whirlwind Tongues". Ці релізи особливого успіху не мали. Не допомогла і заміна ударника (це місце в 1974 році зайняв Ренді Рідер).

Остаточно втративши орієнтацію і збита з дороги потужною конкуренцією у 1975 році група була розпущена. Згадали про неї лише на стику тисячоліть, коли у світ вийшла компіляція "Triptych", куди увійшли пісні з "Passage" і "Whirlwind Tongues", а також нереалізований матеріал з раніше невиданого альбому "Unspoken Words".