Buddy Guy
У 1957-му в пошуках кращого застосування свого таланту Гай відправився в Чикаго. Однак велике місто не поспішав коритися йому, і лише завдяки шоуменскім здібностям Бадді вдалося пробитися в блюзову еліту. Спілкування з такими особистостями як Меджік Сем, Отіс Раш, Фредді Кінг пішло Гаю на користь і в результаті гітарист уклав свій перший контракт з рекорд-компанією "Cobra".
На цій фірмі Бадді випустив пару синглів, зроблених під явним впливом Бі Бі Кінга, після чого лейбл наказав довго жити. Наслідуючи приклад Отіса Раша, Гай перейшов працювати на "Chess". Тут музикант провів цілих сім років, і ці роки вважаються кращими в його творчості.
Особливо це стосувалося концертів Бадді, де гітарист викладався на повну котушку. Гай вважав за краще гучний звук і фідбек, а його манера виконання приводила глядачів в захват. Бадді міг грати ногами, зубами, тримаючи гітару за спиною і підкидаючи її в повітря, а в зал проходив настільки далеко, наскільки дозволяв шнур. Репутація музиканта значно підвищилася після його появи на "American Folk Blues Festival", а коли він зробив перший візит до Англії (де виступав разом з "Yardbirds"), на нього стали дорівнювати такі особистості як Ерік Клептон і Джеф Бек. Єдиний, хто ніяк не міг зрозуміти таланту Бадді Гая, був власник "Chess" Леонард Чезз. Він геть відмовлявся робити записи гітариста аналогічні концертним, називаючи його гру "motherfucking noise" і підсовуючи тому ритм-енд-блюзові балади, джазові номера або що-небудь у стилі соул.
Гай працював на "Chess" в основному як сессіонщік, а його єдиний сольний альбом того періоду вийшов у щойно 1967 році. Лише після відходу Бадді на "Vanguard" Чезз, приголомшений успіхом "Rolling Stones" і "Cream", визнав свою помилку і попросив вибачення у музиканта, а "Chess" згодом випустила кілька ретроспективних альбомів.
Сам Гай в кінці 60-х недовго встиг погрітися в променях слави, оскільки спровокована ним самим лавина виконавців важкого блюзу відсунула його на задній план. У 70-х він зробив кілька спільних записів з Джуніором Уеллсом, але його сольні роботи стали надзвичайно рідкісні. Популярність повернулася до артиста лише на початку 90-х, а приводом для цього послужило запрошення його до участі у заході "24 Nights", організованому Еріком Клептоном. Незабаром після цієї події гітарист уклав новий контракт з фірмою "Silvertone", де дебютував з гремміносним альбомом "Damn Right, I ve Got The Blues". Бадді знову почав збирати великі майданчики, проте диск 1993 року "Feels Like Rain" вийшов досить слабеньким. Ситуацію виправила робота "Slippin In", спродюсована Едді Крамером.
На початку наступного століття гітарист вирішив звернутися до кореневого блюзу і, прибувши на береги Міссісіпі, записав одну з кращих своїх платівок, "Sweet Tea", за яку отримав ще одну "Греммі". У 2005-му Гай повернувся до формули перших робіт на "Silvertone", випустивши альбом "Bring Em In". У тому ж році ім'я Бадді було занесено в "Зал Слави Рок-н-Ролла", причому урочисту промову тримали Ерік Клептон і Бі Бі Кінг.