Buzzcocks

Цією прославленої манчестерської команді зобов'язані багато колективів, що розплодилися в 90-х роках під прапором "поп-панк". Адже саме "Buzzcocks" були першими, хто зміг схрестити жорстку енергетику панк-року і мелодійність композицій. Пітер МакНДІ і Говард Трафорд познайомилися в першій половині 70-х, будучи студентами Болтонского Технологічного Інституту. Їх перший спільний музичний проект, в якому вони виконували кавери "Stooges" і Брайана Іноує, досить швидко розвалився, і якийсь час вони залишалися просто друзями.

Але одного разу хлопці з'їздили до Лондона, де під враженням концерту "Sex Pistols" загорілися ідеєю створення власної панк-групи.

Для початку Пітер і Говард поміняли свої прізвища (перший став Шеллі, а другий Девото), потім найняли ритм-секцію і після кількох репетицій запросили "Pistols" в Манчестер з наміром виступити у них на розігріві. Однак довести до кінця задум не вдалося, оскільки перед самим концертом басист з барабанщиком кудись зникли, і "Buzzcocks" залишилися не при справах.

До другого візиту столичних панків Шеллі і Девото підготувалися більш грунтовно, затягнувши в свою компанію бас-гітариста Стіва Діггл і ударника Джона Мейхера. Відігравши сет разом з "Sex Pistols", квартет почав виступати самостійно і до кінця 1976 року став другий за значимістю англійської панк-бандою. Після участі "Buzzcocks" в пістоловском "Anarchy Tour" Шеллі розкрутив свого татуся на двісті фунтів, які пішли на випуск EP "Spiral Scratch". Незабаром Девото повернувся до коледжу, а трохи пізніше заснував групу "Magazine". Догляд Говарда спричинив за собою деякі рокіровки у складі. Роль фронтмена взяв на себе Шеллі, Діггл перемістився на гітару, а посада басиста зайняв Гарт Сміт.

До літа 1977-го творчістю "Buzzcocks" почали активно цікавитися солідні фірми, а у вересні музиканти вже обзавелися контрактом від "United Artists". Перший сингл, "Orgasm Addict", хоч і не став радіохітом через своїх провокаційних текстів, але все ж підготував грунт для успіху наступних релізів. Сміта незабаром виставили за двері, а на його місце був заангажований Стів Гарві, який дебютував на чартового (Топ 40) синглі "What do I get?".

У 1978 році "Buzzcocks" випустили два альбоми і відіграли велику кількість сетів. Напружений студійно-концертний графік музиканти намагалися компенсувати вживанням значної кількості алкоголю і наркотиків, а це в свою чергу позначилося на подальшій роботі. Вже на третій платівці проявилися ознаки втоми, а пішов за її виходом американський тур виявився провальним. У принципі, "Buzzcocks" продовжували залишатися популярними у себе на батьківщині, але в 1980 році з-за внутрішніх розборок концертна діяльність різко скоротилася, і група займалася тільки випуском синглів. Тоді ж фірма "United Artists" була викуплена "EMI", і нові господарі помітно зменшили фінансову підтримку музикантів. У 1981-му колектив взявся за роботу над четвертим альбомом, однак лейбл захотів спочатку перевидати для британського ринку сінгловий збірник "Singles Going Steady", раніше випущений в США.

"Buzzcocks" і "EMI" не вдалося досягти консенсусу з даного питання, і Шеллі прийняв рішення розпустити свою команду. Реюніон класичного складу відбувся в 1989 році, коли група провела американське турне. Після цих гастролей знову почалися кадрові перестановки, і ситуація стабілізувалася тільки на початку 90-х з приходом бас-гітариста Тоні Барбера і барабанщика Філа Баркера. З 1993 року "Buzzcocks" відновили випуск студійних альбомів, але їх сучасні опуси вже не викликали такого інтересу як раніше.