Dictators

Розвиваючи ідеї, закладені в творчості "MC5", "Flamin Groovies", "New York Dolls" і "Stooges", група "Dictators" зі своїм гучним і швидкісним рок-н-ролом стала однією з перших американських панк-груп. В оригінальний склад команди увійшли: Енді "Едні" Шернофф (бас, вокал), Росс "Зе Босс" Фрідман (Росс Фунічелло; гітара), Скотт "Топ Тен" Кемпнер (гітара) і Стю Бій Кінг (ударні).

Коли ж вийшов дебютний альбом, на його конверті під виглядом "секретної зброї" був відзначений ще один учасник, Роуд "Красунчик" Дік Манітоба (Річард Блама), він виконав вокальні партії на кількох треках. Спродюсований Сенді Перлманом і Мюрреєм Крюгманом (ці ж хлопці працювали з "Blue Oyster Cult"), "The Dictators Go Girl Crazy!" припав не на часі.

Альбом розкуповувався погано і тільки через кілька років він отримав заслужене визнання і похвали критиків. Відсутність комерційного успіху внесло смуту в стан музикантів, і в кінці 1975-го команда розвалилася. Щоправда, період розпаду тривав недовго, і вже на початку наступного року "Dictators" знову з'явилися в нью-йоркських клубах.

У складі до того часу відбулися значні зміни: Манітоба став офіційним вокалістом, на бас прийшов Марк "Тварина" Мендоза, ударну установку окупував Річі Тітер (він же виконував частину вокальних партій), а Шернофф переключився на клавішні. Записаний у даній конфігурації альбом "Manifest Destiny" вийшов більш широковідомим і містив крім непоганих речей Шерноффа "Steppin Out", "Science Gone Too Far!" і "Sleepin With the TV On" цікаву переробку пісні "Stooges" "Search and Destroy". Диск вийшов на "Asylum Records" оскільки контракт з "Epic" був вже втрачено.

Незабаром після релізу ряди "диктаторів" залишив Мендоза (згодом він матеріалізувався в "Twisted Sister"), а Шернофф з клавіш знову переключився на бас. У 1978-му вийшла третя платівка "Dictators", записана, також як і перші дві, за участю тандему Перлман-Крюгман. Тут вперше всі партії лідер-вокалу виконав Манітоба, а в якості гостя на альбомі відзначився великий шанувальник групи Брюс Спрінгстін.

Незважаючи на те, що багато хто вважає "Bloodbrothers" найкращою роботою раннього періоду групи, незабаром після виходу цього диска команда розпалася. Короткочасний реюніон "Dictators" відбувся на самому початку 80-х, але протягом нього колектив встиг записати концертний альбом "Fuck Em If They Can t Take a Joke" (вийшов тільки на касетах). Незабаром після цього Росс зе Бос вдало прилаштувався в "Manowar", Кемпнер зібрав групу "Del-Lords", а Шернофф і Манітоба заснували проект "Wild Kingdom". У 1991-му відбулася ще одна реінкарнація "диктатури", з Френком Фунаро на ударних (його потім змінив Джей Пі Паттерсон).

Оновлена команда час від часу давала концерти, зробила кілька перевидань, але до початку нового тисячоліття все ж спромоглася випустити новий альбом, "DFFD" ("Dictators Forever, Forever Dictators"). Робота була прийнята досить добре, а пару треків ("Who Will Save Rock n Roll" і "I Am Right") критики зарахували до "класику". Незважаючи на цей факт студійних альбомів з тих пір більше не виходило, а тільки в 2005-му з'явився концертний альбом "Viva Dictators".

Читате також