Kin Ping Meh

Назву для своєї групи музиканти з німецького міста Маннхейма запозичили з однієї китайської новели 16-го століття. Його приблизний переклад звучав як "відтінок сливового кольору в золотій вазі". Перший склад "Kin ping meh" зразка 1970 року виглядав наступним чином: Вернер Стефан (вокал), Йоахім Шафер (гітара, фортепіано, вокал), Фріц Шмітт (орган, фортепіано), Торстен Херцог (бас) і Калле Вебер (ударні).

На початку своєї діяльності команда активно виступала живцем, виконуючи речі а-ля "Deep purple", "Uriah Heep" і "Spooky tooth". Крім цього колектив брав участь у різних конкурсах і таким чином зміг привернути до себе увагу хлопців з "Polydor".

З моменту укладення контракту події почали розвиватися швидше. У січні 1971-го газета "Bill am Sonntag" надрукувала велику статтю про "Kin ping meh", в лютому вийшов сингл "Everything s my way", що потрапив у фаворити радіоефіру, а в березні група вже гастролювала в компанії з "Hollies". Трохи пізніше на світ з'явився другий сингл, "Everyday", після чого команду покинув Шафер.

Вже з новим гітаристом Віллі Вагнером "Kin ping meh" відправилися в студію записувати дебютний альбом. Поява Вагнера довелося як не можна до речі, бо він склав заголовну 11-хвилинну композицію "Fairy-Tales" з "прогресивної" гітарою і органними соло. Втім на альбомі були присутні не тільки хард-рокові номери, а й більш фолькові речі типу "Too many people". До речі, продюсували платівку Ахім Рейхель і Франк Досталь, а за пультом сидів Конрад Планк. 1972-й рік виявився насиченим подіями для "Kin ping meh". Крім випуску другого альбому група займалася створенням саундтреків, а також гастролювала разом з "Uriah Heep", Рорі Галлахером і "Golden earring".

"No. 2" продовжував лінію попередника і містив переважно високоякісний прог-хард-рок. Разом з власним матеріалом "Kin ping meh" помістили на платівку 11-хвилинний кавер на бітлівську "Come together".

Все той же 1972-й став роком великих змін у складі: з групи пішли Вагнер, Стефан і Херцог, а новими членами колективу стали Жерард "Геджей" Мрозек (гітара, екс-"2066 and then"), Улі Гросс (гітара), англієць Алан Джо Уро (бас) і член його племені Джефф Харрісон (вокал). Радикально оновлена команда влітку 1973 року записала третій альбом, ввівши в виробництво мідну секцію і жіночі хори. Багатьом слухачам не сподобалася зміна стилю, але все ж групу продовжували запрошувати до себе на розігрів такі монстри як "Deep purple" і "Slade". Четвертий альбом не містив у собі ніяких нових ідей і лише викликав у пресі порівняння "Kin ping meh" з "Rolling stones", "Free", "Spooky tooth" і "Faces".

У 1975-му Шмітта змінив клавішник Кріс Кробер, і разом з ним на наступний рік був записаний подвійний концертний альбом "Concrete". Після виходу платівки пішли Харрісон і Уро. Мрозек та Вебер зробили ще одну спробу вдихнути життя в "Kin ping meh" і набрали нових рекрутів: Майкла Поззо (вокал), Рона Шіпмейкера (клавішні) і Чака Тревора (бас). Ця конфігурація випустила відверто слабкий альбом, а влітку 1977-го група остаточно розпалася.

Читате також