Kinks
31 грудня 1943) сколотили власну банду. Назв у групи змінилися немало, а в 1963-му, коли барабанщиком значився Міккі Віллетт, вона іменувалася "The Ravens". На той час у хлопців вже було готове демо, яке вони намагалися прилаштувати на "Philips". Однак ця фірма дала відмову, і хлопців виручив американський продюсер Йшов Толма, який організував їм контракт з "Pye Records". Незадовго до укладення угоди Віллетта змінив Мік Ейворі (* 15 лютого 1944), а незабаром після цього змінилася і вивіска - на "The Kinks". Дебютний сингл "Long Tall Sally" з кавером Літтл Річарда успішно провалився, і така ж доля спіткала другий міньйон, "You Still Want Me".
Справа зрушила з мертвої точки, коли вийшла третя сорокап'ятка з піснею "You Really Got Me". Ця штучка з зафузованнимі гітарами і двухаккордним рифом, що поклав початок стилю хард-рок, злетіла на саму верхівку британського чарту і пробила американський Топ 10. Четвертий сингл також побував у гарячій десятці по обидві сторони Атлантики, і популярність "Kinks" різко поповзла вгору.
Крім міньйонів група з неймовірною швидкістю штампувала і повноцінні альбоми, встигаючи при цьому давати безліч концертів. Настільки напружений графік привів до погіршення внутрішніх відносин, і іноді музиканти влаштовували бійки прямо на сцені. Після американського туру 1965 організація "American Federation of Musicians" з незрозумілих причин заборонила в'їзд команди в США на кілька років, і це позбавило "Kinks" можливості взяти участь у подальшому розвитку британського вторгнення. Але колектив продовжував трудитися, і в 1966-му знову очолив національний чарт з соціальною сатирою "Sunny Afternoon". Що вийшов слідом концептуальний альбом "Face To Face" позначив значно майстерність музикантів і їх вміння експериментувати з різними стилями. Диск "Something Else" мав менший комерційний успіх і, хоча це компенсувалося хіт-синглом "Autumn Almanac", наступний міньйон "Wonderboy" вперше з часів "You Really Got Me" опинився за межами гарячої десятки.
Справжній шедевр, "The Village Green Preservation Society", також не був оцінений сучасниками по гідності, і розсерджений падінням популярності "Kinks" Квайф організував свій проект "Mapleoak". Місце басиста зайняв Джон Долтон, а трохи пізніше в команді з'явився клавішник Джон Гослінг. Якщо альбом "Arthur", задуманий як саундтрек до нереалізованої теледраме, користувався помірним попитом, то наступна робота, "Lola ..." повернула групу як до британського, так і в американський Топ 10.
Диск "Percy" став останньою платівкою, виданої "Pye", а новий контракт було укладено з фірмою "RCA Records", що видала музикантам аванс у мільйон баксів. Однак надії лейблу відразу не виправдалися і помісь кантрі з мюзик-холом, що звучала на "Muswell Hillbillies", не могла похвалитися високими продажами. Кілька вдаліше пішов полустудійнік-полуконцертнік "Everybody s In Showbiz", що мав хороший попит за океаном. У 1973 році "Kinks" зайнялися театралізованими проектами, і за наступні кілька років видали чотири рок-опери. У 1976-му група перебралася під крило "Arista", але з цього моменту поновилися кадрові флуктуації, що торкалися в основному басистів і клавішників. Повернувшись до звичайного пісенного формату, команда продовжувала цілком успішно ковзати по хвилях шоу-бізнесу. На стику десятиліть їй вдалося зробити на світло ряд великих в комерційному плані робіт - "Low Budget", "Give the People What They Want", "State Of Confusion" (всі вони побували в американському Топ 20).
Між тим, внутрішня обстановка в колективі встигла нагрітися, і після виходу "Word Of Mouth" пішов у відставку ветеран Мік Ейворі. Популярність команди пішла поступово на спад, і її платівки перестали потрапляти навіть у Топ 40. У 1990-му "Kinks" були введені в "Зал Слави Рок-н-Ролла", а до кінця того ж року отримали премію за "видатний внесок у британську музику", але навіть ці факти не рятували ситуацію. У підсумку, зневажати за різними лейблам і переживши кілька змін у складі, група згорнула свою діяльність. З тих пір неодноразово ходили чутки про реюніон, але всі вони так і не підтвердилися.