Motorhead
21 вересня 1954). Перші записи, які зробила група, не сподобалися її тодішньому лейблу, і матеріал був виданий лише через три роки, коли "Motorhead" почали пробиватися до серйозного успіху. У 1976-му команда вирішила обзавестися другим гітаристом, але як тільки в складі з'явився Едді "Фаст" Кларк (нар. 5 жовтня 1950), Уолліс кудись зник, і конфігурація знов скоротилася до тріо.
До моменту виходу дебютного альбому "Heads" вже мали певну армію прихильників, яким прийшовся до душі важкий, грубий рок-н-рол, виконуваний Леммі співтовариші. Але це були ще квіточки - в 1978-му колектив пішов з "Chiswick" на "Bronze Records" і на наступний рік за допомогою автора таких шедеврів як "Exile on Main Street" і "Goat s Head Soup" Джиммі Міллера видав дві забійних платівки : "Overkill" і "Bomber".
За європейськими гастролями і появою команди в передачі "Top of the Pops" відбувся вихід ще одного класичного альбому, "Ace of Spades", який приземлився в чартах на 4-й позиції. У 1981 році, поки Філ, який пошкодив собі шию відлежувався у лікарні, Леммі і Еді з дівчатами з "Girlschool" встигли замутити спільний проект "Headgirl". Коли ж Тейлор прийшов у норму, "Motorhead" в компанії з Оззі Осборном скоїли американське турне, а тим часом на світ з'явився один з кращих фатальних концертник, "No Sleep til Hammersmith". Альбом зайняв верхній рядок у британських чартах, та й наступний студійник мав гарний успіх, однак це не завадило Кларку покинути команду.
Едді змінив Брайан Робертсон (р. 12 вересня 1956) з "Thin Lizzy", однак цей тип довго не протримався. Його дивні пристрасті до шортів і балетним капцям, а також відмова грати частина класичних моторхедовскіх пісень призвели до заміни Робертсона відразу двома гітаристами - Вурзелем (Майкл Берстон, р. 23 жовтня 1949) та Філом Кемпбеллом (р. 7 травня 1961). Проблеми, однак, на цьому не скінчилися: незабаром втік Тейлор (його замінив Піт Джілл з "Saxon"), а потім почалися розборки з "Bronze Records". Вихід чергового студійного альбому в результаті затримувався, але з'явився в 1986-м "Orgasmatron" вийшов настільки забійним, що прихильники "Heads" тут же забули всі переживання.
У 1987-му Філта повернувся на своє місце, і разом з ним група записала саундтрек до фільму "Eat the Rich", в якому Леммі зіграв одну з ролей. До речі, в той час (та й пізніше) лідер "Motorhead" не зациклювався на своїй групі, а допомагав писати пісні іншим музикантам (серед його клієнтів значилися Літа Форд, "Girlschool", Ніна Хаген і Оззі Осборн). На початку 90-х команда змінила свій менеджмент, перейшла під крило "WTG - Sony" і дебютувала на новому місці з опусом "1916". Цей альбом виявився настільки хороший, що навіть номінувався на "Греммі" (правда, поступився місцем "Metallica"). Під час наступних сесій Тейлора змінив Міккі Ді, а в якості гостей на "March Or Die" відзначилися Оззі і Слеш.
Незважаючи на те, що "Motorhead" продовжували збирати стадіони, в 1993 році "WTG" виставила своїх підопічних за двері, і альбом "Bastards" музикантам довелося записувати власними силами. Новий контракт (з "CMC Records") група знайшла тільки після закінчення робіт на іншим диском, "Sacrifice". Одночасно з цим пішов Вурзель, і "Heads" знов знайшли свій класичний формат - тріо. Кінець 90-х і початок наступного тисячоліття "Motorhead" справно колесили по всьому світу і випускали нові альбоми. Незважаючи на солідний вік і довгий час, проведений в шоу-бізнесі, Леммі і компанія анітрохи не втратили свого драйву і енергії, що підтверджувалося, наприклад, такими роботами як "We Are Motorhead" і "Inferno".