Paul Butterfield
У підлітковому віці Пол захопився блюзом і почав освоювати гітару і губну гармошку. Тоді ж він зі своїм однокласником Ніком Грейвнайтсом частенько відвідував клуби, де виступали чорношкірі музиканти. Під час навчання в Чиказькому Університеті Баттерфілд зійшовся з розділяли його пристрасті Елвіном Бішопом. Елвін добре грав на гітарі, а Пол зосередився на співі і грі на гармошці. Саме тоді і виробився його фірмовий стиль, який відрізнявся від традиційної манери виконання (він практично не блокував мову, як це робили інші).
Баттерфілд і Бішоп з подвоєною силою атакували "чорні" клуби, і через деякий час тамтешня аудиторія по достоїнству оцінила їх ентузіазм. Справа закінчилася тим, що хлопці повели ритм-секцію у самого Хауліна Вульфа і разом з басистом Джеромом Арнольдом і барабанщиком Семом Леем організували "Paul Butterfield Blues Band". Новоявлений квартет помітно оживив чиказькі блюзові стандарти, виконуючи їх у більш жорсткому варіанті. В кінці 1964 року група потрапила в поле зору продюсера Пола Ротшильда і завдяки цьому отримала контракт з "Elektra".
Підсиливши склад гітаристом Майклом Блумфилдом, команда відправилася в студію записувати дебютний альбом. Проте в процесі роботи між Полом і Майком почалася боротьба за лідерство, і справа пішла нанівець. Від тих сесій залишилася лише композиція Грейвнайтса "Born in Chicago", вміщена на збірку "Folksong 65" і викликала море позитивних відгуків. Повнометражку вдалося записати лише з другої спроби, коли до колективу приєднався клавішник Марк Нафталін. Незадовго до виходу платівки "Paul Butterfield Blues Band" наробили чимало галасу, виступивши на фолк-фестивалі в Ньюпорті на супроводженні у Боба Ділана. Дебютна робота групи згодом була віднесена до класики блюзу і зробила цей жанр більш доступним для білої аудиторії.
В кінці 1965-го місце Лея зайняв джазово-орієнтований барабанщик Біллі Девенпорт. Ця заміна, а також захоплення Блумфілда індійською музикою змінили стиль "PBBB", і диск "East-West" являв собою суміш блюзу, джазу, психоделії і східних мотивів. Третя платівка, записана вже без Майка і з інший ритм-секцією, була зроблена з закосом в соул. Альбом "The Resurrection of Pigboy Crabshaw" став останнім значним творінням банди Баттерфілд. Наступна робота, "In My Own Dream", вийшла неважливою, і кінець року з групи пішли Нафталін і Бішоп.
Проте "Elektra" ще сподівалася, що її підопічні зроблять комерційний прорив, і для запису п'ятого платівки був найнятий відомий ритм-енд-блюзовий продюсер Джері Раговой. Втім, витівка ця провалилася, оскільки Пол хотів рухатися в джазовому напрямку і не особливо підкорявся вказівкам Джері. У 1969 році "Paul Butterfield Blues Band" виступили на легендарному Вудстоці, а сам Баттерфілд засвітився на альбомі Мадді Уотерса "Fathers And Sons". Після виходу концертний альбом "Live" і студійника "Sometimes I Just Feel Like Smilin" Пол розпустив свою команду і пішов з "Elektra". У 1971-му Баттерфілд зібрав новий проект, "Better Days", з яким випустив пару платівок. Про комерційний успіх цих робіт говорити не доводилося, але обидві вони викликали позитивну реакцію критиків.
Після розпаду групи Баттерфілд знову поспівробітничає з Уотерсом, а потім почав сольну кар'єру. Втім, платівка "Put It in Your Ear" страждала на відсутність фірмової гри на гармошці і слабкістю матеріалу, і Пол кілька наступних років займався сесійного роботою. У 1981-му музикант повернувся з сольником "North-South", але цей переобтяжений синтезаторами альбом також виявився незатребуваним. До того часу зважаючи непомірного споживання алкоголю здоров'я Баттерфілд сильно похитнулося, та до того ж він захопився героїном. І все ж Пол продовжував виступати і в 1986-му випустив свій останній альбом "The Legendary Paul Butterfield Rides Again". На жаль, дні музиканта були вже полічені, і незабаром погані звички звели його в могилу. Пол Баттерфілд помер від передозування наркотиків 4 травня 1987.