Small Faces
Джонс запросив Марріотт взяти участь в одному з концертів "Pioneers". Виступ пройшов огидно, але, тим не менш, Маріотт залишився в команді, і хлопці вирішили переорієнтуватися на ритм-енд-блюз. Склад групи був доукомплектований клавішником Джиммі Уїнстоном. Треба сказати, що всі четверо музикантів були представниками дуже популярного в Англії в той час руху "модів". Це відбивалося в їх сценічному іміджі, та й нову назву групи, "Small faces", було запозичене з модовского сленгу.
Менеджером "фейс" став Дон Арден, допоміг хлопцям укласти контракт з "Decca". У серпні 1965-го на світ з'явився перший сингл групи, "What cha Gonna Do About It", що добрався до 14-го рядка британських чартів. У листопаді за ним послідував другий, "I ve Got Mine", але цей взагалі не потрапив в хіт-паради. На цьому етапі колектив покинув Уїнстон, а на його місці виник Ян Маклаген (клавішні, гітара, вокал).
Арден, розсерджений попередньої невдачею, наполіг на тому, щоб наступний сингл був більш комерційним, і в результаті "Sha-La-La-La-Lee" опинився аж на третьому рядку. Наступна пісня, "Hey Girl", також мала комерційний саунд, але вже належала перу самих учасників "Small faces", Лейна і Марріотт. Слідом за цим на прилавках магазинів з'явився дебютний альбом групи, який представляв не тільки пріпопсованние номера, але і блюз-рокові треки. Платівка півроку не вилазила з чартів, причому майже два місяці простирчали на третьому місці. Наступний сингл "All Or Nothing", авторами якого знову були Лейн і Марріотт, вперше в історії "Small faces" очолив англійські хіт-паради. "My Mind s Eye" також мав успіх, правда, трохи трохи менший.
З боку здавалося, що справи у групи йдуть дуже добре, проте у музикантів почалися проблеми з їх менеджментом, і в кінці 1966 року вони розлучилися з Арден і перейшли до Ендрю Олдхем, який командував "Роллінги". Тим часом колектив встиг посваритися і з "Decca", і Олдхем підписав "Small faces" до свого лейблу "Immediate Records". Альбом, який вийшов на цій фірмі, продюсував самими музикантами, і тому вони вперше залишилися задоволені своєю роботою.
У серпні 1967-го в продаж поступив найкращий сингл колективу, "Itchycoo Park". Ця композиція з домішкою психоделії стала дуже популярною по обидві сторони Атлантики. Після щільних гастролей тримісячних гастролей команда знову опинилася в студії і видала черговий шедевр, "Tin Soldier". У 1968 році "Small faces" записали концептуальний альбом "Ogden s Nut Gone Flake". Цю платівку цілком можна було ставити в один ряд з "Сержант Пеппер" "Beatles" і "Томмі" "The who". Композиція "Lazy Sunday", яку Марріотт написав жартома, була видана синглом, і опинилася на другій позиції британських чартів. Незважаючи на хороші місця в хіт-парадах і успішні гастролі Стіву творчість групи ставало все менш і менш цікавим, і на початку 1969 року він разом з Пітером Фремптон він організував новий проект, "Humble pie".
Залишилася, трійця запросила до себе в компанію Рода Стюарта і Рона Вуда і продовжила роботу під вивіскою "The faces". У 1976 році відбулася короткочасна реанімація "Small faces", причому замість Лейна на басу грав Рік Віллс. Оновлена формація випустила пару невдалих альбомів і благополучно розпалася. У 1991 році під час пожежі трагічно загинув Стів Марріотт, а 4 червня 1997 року після тривалої хвороби помер Ронні Лейн.