Tangerine Dream
Нарешті в 1967-м Фрозен зібрав свою першу групу, "The Ones", але вона розпалася вже після першого синглу. З того моменту пройшло всього кілька місяців, а невгамовний Едгар створив інший проект, "Tangerine Dream", в якому знайшли відображення його захоплення сюром і сучасними записуючими технологіями. Перший склад "TD", що включав у себе Фрозен в ролі гітариста, ударника Лансі Хапшаша, басиста Курта Херкенберга і флейтистів Вокера Хомбаша і Чарлі Прінса, орієнтувався на американський есід-рок типу "Grateful Dead" і "Jeffeson Airplane". Ця конфігурація, задовольнятися виступами на студентських вечірках, проіснувала всього кілька років.
У 1969-му новими партнерами Едгара стали "духач" Конрад Шнітцлер і барабанщик Клаус Шульце. На наступний рік "Tangerine Dream" дебютували з альбомом "Electronic Meditation", виданим німецьким лейблом "Ohr Records". Більшість інструментів, що звучали на платівці, зазнали додаткової обробки, завдяки чому робота знайшла експериментальний характер. Після релізу Шульце та Шнітцлер пішли робити сольну кар'єру, а новими членами "TD" стали Крістофер Франк (ударні) і Стів Шредер (орган).
У 1972-му Шредера змінив Петер Бауманн, і склад на відносно довгий час стабілізувався. На "Alpha Centauri" і наступному альбомі значно зросла роль синтезаторів, так само як і прагнення музикантів робити "космічну музику". Серйозний ривок колектив здійснив у 1973 році, коли вийшов диск "Atem". Британський ді-джей Джон Піл назвав його альбомом року, а "Tangerine Dream" отримали контракт від "Virgin Records". Перший опус, що вийшов під новою маркою, ознаменував введення секвенсором і синтезаторів "Moog". Незважаючи на те, що багато критики облаяли "Phaedra", альбом мав комерційний успіх і навіть пробрався до британського Тор 20. Два наступних диска були схожі на свого попередника, а от на "Stratosfear" з'явилися нововведення у вигляді непідготовленого піаніно. Наступного разу (на "Cyclone") Фрозен і компанія взялися за експерименти з вокалом, за що поплатилися невдоволенням своїх фанатів. Як би там не було, але значного зміни в музиці "TD" не відбулося і використання секвенсором по колишньому віддаляло групу від інструментального мейнстриму.
У 1978-му пішов Бауманн, що заснував згодом лейбл "Private Music". Деякий час функції клавішника виконував Стів Джоліфф, а потім це місце зайняв Йоганн Шмеллінг, що застряг в рядах "Tangerine Dream" до середини 80-х. У 1980 році "TD" стали першою західною командою, яка прорвалася за "залізну завісу" - колектив дав концерт в Східному Берліні. Після цього музикантам відкрилися шляхи і в інші країни соцтабору, що пояснювалося відсутністю в їх творчості текстів.
Паралельно з успіхом на Сході група просувала свою популярність і на Захід. У тих же 80-х музикою "Tangerine Dream" зацікавився Голлівуд, і колектив почав записувати саундтреки (фільми "Risky Business", "The Keep", "Flashpoint", "Firestarter", "Vision Quest", "Legend"). Незважаючи на велику зайнятість у цій справі команда все ж знаходила час і для випуску власних платівок. У 1984-му група перейшла під крило "Jive Records", а з наступного року почала застосовувати в своїх роботах семпли. Зроблений за новою технологією "Le Parc" викликав серед шанувальників "TD" хвилю захоплення, однак у 1987-му музиканти знову розлютили своїх фанатів, записавши вокалізування "Tyger". У другій половині 80-х пішов Шмеллінг, а його місце зайняв "класик" Пауль Хаслінгер. Крім того, попросився у відставку і "старичок" Франк. Кінець десятиліття група відзначила трьома альбомами, випущеними на лейблі свого колишнього учасника Петера Бауманна. З 1990 року Хаслінгер зосередився на написанні саундтреків, а "Tangerine Dream" перетворилися на сімейний дует, оскільки партнером Едгара став його син Джером. У першій половині 90-х група випускала диски на сіеттлском лейблі "Miramar", а в 1996-му відкрила власну фірму "TDI". Молодший Фрозен скористався цим моментом і паралельно з роботою в групі батька взявся за видання денс-реміксів "Tangerine Dream".
До початку нового тисячоліття в дискографії "TD" вже значилося неабияку кількість альбомів, проте Фрозен цей факт, мабуть, не бентежив і після настання міленіуму паралельно з виробництвом нових студійником і лайвом група приступила до активного випуску архівних (в більшості своїй концертних) записів . З нового ж матеріалу виділялася переробка "Божественної комедії" Данте, виконана музикантами в трьох частинах ("Inferno", "Purgatorio", "Paradiso").