Вся ця бодяга тягнулася до 1982 року, поки хлопці не зустріли на одній з дискотек якогось Тіма Бутса. Той самозабутньо витанцьовував як дервіш, і тому вирішено було взяти його на підтанцьовку, проте згодом виявилося, що Тім вміє співати і пише непогані тексти. Таким чином проблема з фронтменом була вирішена й "James" змогли приділяти більше уваги клубним виступів.
Протягом року "Джеймс" заробили собі непогану концертну репутацію, і Тоні Вілсон з "Factory Records" запропонував їм випустити альбом. Однак музиканти не мали студійного досвіду і тому замість повнометражки вирішили почати із запису EP. Дебют вийшов непоганим, і багато видань відзначили "Jimone" як сингл тижня, а група отримала пропозицію зіграти на розігріві у "The Smiths".
Тим часом Гілбертсон встиг серйозно підсісти на наркотики, і з ним довелося розпрощатися. Новим гітаристом став Ларрі Готт, а після випуску другого EP колектив перебрався під дах "Sire Records". Перша полнометражка викликала непогані відгуки критиків, однак це не вплинуло на комерційний успіх і "Stutter" дістався тільки до 68-го рядка національного чарту. Стурбована малими доходами "Sire" різко скоротила бюджет і відмовила музикантам у промоції. У результаті вихід другого альбому підзатримався, та й ніякої бурхливої реакції на появу "Strip-Mine" не послідувало. Незабаром група постаралася звільнитися від контракту і, організувавши власний лейбл, пустилася в автономне плавання. Триматися на плаву колективу допомагала концертна діяльність і мабуть тому першим самостійним релізом став лайв "One Man Clapping".
До моменту виходу платівки Велан вже не був членом "James", оскільки він крупно посварився з Бутсом і справа навіть дійшла до бійки. Поки шукали ударнику заміну (на цьому місці в кінці кінців став Девід Бейнтон-Пауер), склад ансамблю значно збільшився, і новими членами команди стали також клавішник Марк Хантер, скрипаль Сол Дейвіс і трубач Енді Дайгрем.
У 1990-му група уклала угоду з "Fontana Records", де дебютувала з альбомом "Gold Mother". Три пісні з цієї платівки ("How Was It For You?", "Come Home", "Lose Control") прорвалися в Топ 40, а перевиданий у 1991-му сингл "Sit Down" злетів на другу сходинку британського чарту. Популярність "James" неухильно росла - колектив перебрався на великі майданчики, а наступного альбому було уготовано друге місце. Після "Seven" з його епічними стадіонами номерами команда почала співпрацювати з Брайном Іно, який додав "Джеймсам" ембіентний. З його участю колектив зробив пару альбомів, але якщо "пісенний" "Laid" викликав беззастережне визнання публіки, то відгуки на "експериментальний" "Wah Wah" виявилися суперечливі.
Восени 1995-го втомлений від гастрольного життя пішов Готт, а гітара згодом дісталася Адріану Оксаалу. Записаний з ним диск "Whiplash" позначив повернення в гарячу десятку, а зреагувала незабаром мультиплатиновий збірник "The Best Of" закріпив комерційний успіх. Проте надалі справи "James" знову покотилися під гору, і після альбому "Pleasured To Meet You" заявив про свій відхід Бутс. 7 грудня в Манчестері група відіграла прощальний концерт, на основі якого був зроблений диск "Getting Away With It ... Live". Кілька років проект пролежав у руїнах, але в 2007-му стався реюніон, а на наступний рік на світ з'явився студійник "Hey Ma".