Вони осіли в Іст-Лондоні і приступили до запису демо, яке довго пропонували в невеликі фірми, поки що не потрапили на очі шефові фірми "4AD" Іво Уоттс-Расселу. "Dead can dance" підписали договір на альбом і вирушили у концертне турне з "Cocteau Twins", причому повернулися до Австралії Монро і Еріксона змінили англійці Пітер Ульріх, Скотт Роджер і Джеймс Пінкера. Перша робота музикантів - альбом "Dead Can Dance" - безсумнівно, перебувала в межах стилістики, притаманної записала його фірмі. Але вже на цьому диску виділявся холодний і ефірний вокал Лайзи.
Сингл "Garden Of The Arcane Delight", на якому своїм співом Лайза повідомила композиціям ритуальну глибину, привів критиків у повне замішання. Багато угледіли в музиці гурту схожість з "Joy Division", але незабаром з'ясувалося, що симфонічний розмах і частіші партії вокалу вже ставили групу поза загальновідомих рок-напрямів.
"Dead can dance" створили власний оригінальний і неповторний звуковий світ, раніше незнайомий слухачам року. У цей час група скоротилася до дуету, наймаючи за потребою студійних музикантів. Альбом "Spleen and ideal" представляв собою справжню міні-симфонію з екзотичних інструментів і таємничих вокалізів Лайзи. Однак ця робота, що зайняла другу позицію в британських інді-чартах, стала лише увертюрою до появи диска "Within The Realm Of A Dying Sun", воістину став подією в музичному світі. Вже з обкладинки, зображувала скульптуру ангела з закритим обличчям, що стоїть біля гробниці, випливало, що головним мотивом альбому буде смерть. Тему смерті, гнітючу атмосферу, доповнену чотирма класично спрацьованими Перрі похмурими оркестровками, музиканти піднесли з притаманними дуету статечністю, граціозністю і монументальністю.
Диск різко виділив групу в середовищі прогресивного року, залишившись в гордій самоті, далеко від інших творів. Наступна робота, "Serpent Eggs", виявилась дещо життєрадісною, оптимістичною і доступною.
Після закінчення успішного американського турне влітку 1989 року дует записав музику до документальній картині про проблеми індіанських резервацій Америки та саундтрек до містико-пригодницького фільму "Дитя Місяця", одночасно став кінодебютом Лайзи. З часу виходу першого альбому "Dead can dance" критики відзначали, що саунд групи став менш гострим і важким, і навпаки - більш щирим. Концертний альбом "Towerd The Within" включив у себе їх сценічні коронки - "Cantara", "Yulunda (Spirit Dance)" і "Song of the Sybil", але більш ніж наполовину компакт був заповнений новим матеріалом, більшість з якого наспівати багатим тенором Перрі. Після цього диску група випустила тільки один номерний альбом, "Spiritchaser". Ця платівка багато в чому стала новаторською: на ній "Dead can dance" вперше настільки глибоко і явно звернулися до шаманським мотивами. Крім цього, альбом характеризувався цікавим електронним звучанням. Тим не менше, кілька композицій витримані в традиційним для групи руслі, із застосуванням живих інструментів і великою кількістю акустики - як, наприклад, у прекрасній баладі "Song Of The Disposessed".
Після запису "Spiritchaser" "Dead Can Dance" розпалися. Навряд чи це викликало у когось здивування, адже тенденції цього були помітні досить давно: настільки яскравим творчим натурам, як Лайза і Брендан стало важко реалізовувати ідеї в рамках одного колективу і вони зайнялися сольними роботами.